Don't Worry, The Doors Will Open

Фільм про життя і справжність. І про любов. Любов я відчувала фоново. Наприклад, в щедрій мисці еклерів, якими продавець газет з електрички пригощав знімальну групу. Руки в нього не панські, він знає це. Тому соромився торкатися гостинців. Щоб ніби не бруднити собою. Йому хтось колись сказав, що він схожий на Гоголя. Відтоді він носить характерну дивакувату зачіску і прізвисько Гоголь. А справді є в ньому ця гоголівська драматичність. (Буває ж так, кимось проронене слово таврується в свідомості і далі відлік починається з нього). Любов в ним же зібраних та дбайливо очищених абрикосах. Для гостів. Торкнув епізод з чоловіком, який проникливо слухав в плеєрі "... біда не в тім, що ти мене не любиш..." Життя в боязкій собаці, яку на роздоріжжі годують випадкові перехожі. І в цих буденних розмовах про саджанці та війну. Наївність в розповіді молодого солдата про піраміду Маслоу. Чи досягне він її вершини? Сподіваюся, усі хлопці з цього фільму живі. В сюжеті суцільно про життя, простоту і справжність, не перескажеш. Бо кожен побачить щось своє. Дивилась і сама собі дивувалась. Те, що раніше вганяло мене в якусь душевну пердень, зараз стало зрозумілим. Бляха. В епізоді, де чоловік з ялинкою каже до когось знервовано і різко: "Пішли!". Секундний епізод і купа моїх спогадів. В мого батька також такі інтонації є. На перший погляд ніби роздратування, а насправді піклування. А я казилася часом на ці його манери. Або люди, що кричать, залазячи до електрички: "Тож поможіть!..." Така буденна, звична інтонація. Типу, чого витріщилися, допоможіть давайте мені з моїми тлумаками. Раніше я харилася на такі чиїсь заведенції, а в фільми дійшло, що це ж наша справжність, ну от ми такі, неповторно, направду. Без удавання і штучності. Ми запальні і добрі. Роздивлялась стилі одягу в героїв фільму. В мене був заскок щодо цього. Колись почула чиєсь гидливе "ширпотреб" і боялась виглядати ширпотребно (якір, як в Гоголя). Вирішила, що не маю смаку і мала напівпорожню шафу. В магазинах одягу впадала в ступор і геть не знала, що мені треба і з чим його носити. Яка метушня.. А за цими дрібніми переживаннями триває життя. Хороше життя. Вирішила, хай що там буде далі, а свій український паспорт залишу при собі.

Крутий фільм! Доволі точно, навіть документально, передані атмосфера приміських поїздів на Київщині та людей, чиє життя майже нерозривно з ними пов'язані. Неймовірне задоволення! Після перегляду виникло бажання сісти на Коростенську електричку і доїхати хоча б до Тетеріва...

Сподобався за відчуття присутности. Я ніби сама їздила в Київ і назад, проживаючи життя разом з пасажирами. Під кінець газетяр пан Сергій став як рідний. Дуже естетична зйомка (особливо кадри з сонцем!), стрічка тримає до останнього

Фільм показує химерний вимір простору електричок, де тягнеться досить одноманітне, рутинне життя, яке перетікає з одного дня в інший мало змінюючись. Я памʼятаю, як їздив в електричках кінця 90х дитиною - у фільмі майже ті самі кадри, ті самі обличчя. Вчорашні жінки постаріли і стали «бабками з тачками», дачники… Фільм про те, що життя багатовимірне - є багато світів, які існують паралельно в одному часі (кримінал, душевнохворі, інвестиційні банкіри, профі спортсмени, або звичайні люди, які показані у фільмі, банально зависли у цьому просторі без кінцевої цілі чи мети і так живуть). Є двері, які краще не відчиняти, бо можна в цьому просторі залишитись на решту життя, а можна зайти туди і побачити таких самих випадкових попутників, які рухаються кудись і в цьому вимірі тимчасово, наприклад, познайомитись із симпатичною дівчиною в електричці. Головне - знати, куди ти їдеш, куди тобі насправді треба, в який вимір, бо жоден корабель не попливе, якщо відсутній курс, куди йому пливти…

Вау! Не дуже зрозуміла сцени поза електричками та станціями, але все одно сильно кайфонула. Красиве, щире, тонко-українське кіно.